Семінаристи 2020/2021

             Nasza wspólnota

129495176 217863713185430 2255247564463914871 n

Літургійний календар

традиційних Церков візантійського обряду

chr-kal5

На шляху до вірності оригіналові – Літургія в рідній мові

(З «Календаря Благовіста» на 2013 рік)

«Лист-звернення про редакцію тексту катехизмових правд і щоденних молитов в Українській Греко-Католицькій Церкві», даний Блаженнішим Святославом 14 серпня 2012 року, пригадав нам, що питання перекладів церковнослов`янських (а щодо оригіналу грецьких) текстів богослужінь на українську мову в нашій Церкві незавершене. Безліч інших важливих справ, суто церковних і тих опосередковано пов`язаних з життям греко-католиків в Україні, спричиняє те, що питання перекладів відходить на дальший план. Безперечно обрання нового глави Церкви, будівництво патріаршого собору в Києві, складні відносини з українською владою, реставрація Собору Святої Софії в Римі тощо – це пріоритетні справи, однак успіх євангелізаційної місії Церкви в значній мірі залежить від того, наскільки мова її богослужіння, катехизи і проповіді буде мовою сучасних україномовних адресатів Доброї Новини в Україні і всюди там поза її межами, де греко-католики українською моляться, пишуть і думають про Бога, Церкву і самих себе. З перекладами на живі мови не мають проблем тільки ті, що сакралізували давні літургійні мови, і спроби введення в богослужіння сучасних живих сприймають як святотатство. На моє запитання, чи сучасний православний грек розуміє свою Літургію, грецький студент Папського східного інституту дипломатично відповів: «розуміє, але не вмів би пояснити». Яка користь з розуміння, якщо не можемо ним поділитися з іншими, стати апостолами, що не є побожною церковною романтикою, але вимогою: «Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає звіту про вашу надію»(1 Пт 3, 15). {jcomments on}

Варто усвідомлювати, що правильне розуміння старожитних текстів є справою весь час відкритою. Це особливо потрібно знати християнам візантійської традиції, і не тільки тим християнізованим греками, а й самим носіям грецької мови, щоб не впасти в комплекси, коли виявляється, що їх літургійні тексти неправильно перекладені або інтерпретовані. В 1998 р. польський біблеїст з ордену Резурекціоністів о. Анджей Гєнюш захистив в Римі докторат, в якому довів, що слова апостола Павла з Послання до Римлян, що «страждання нинішнього часу ук аксіа» (8,18) перекладається неточно як «негідні»(по-польськи nie można stawiać na równi, по-англійськи cannotbecompared, по-італійськи nonsonoparagonabili) «майбутньої слави, яка має нам з`явитися». Послуговуючись комп`ютерною програмою, яка дозволяє використати всю грецьку літературу, польський дослідник показав, що вислів ук аксіа має значення «не перекреслює», «не нівечить» і доказав, що саме в такому значенні вживає його св. Павло.

«Слава Тобі, Христе Боже, надіє наша, слава Тобі» – з тими словами в пам`яті український греко-католик виходить з храму, в якому брав участь у Божественній Літургії або в іншій відправі. Який звіт, яке слово на захист (польський інтерлінеарний переклад: «gotowi zawsze do obrony (dla) każdego żądającego od was słowa o (tej) w was nadziei» (див. 1 Пт 3.15) надії, тобто Христа, спроможний він дати на підставі того, що почув в Слові Божому, проповіді і самій Літургії. Чи зрозумів він все в Літургії, і чи спроможний поділитися тим знанням з іншими? На початку ХХІ століття знаємо вже багато про походження і розвиток візантійської літургійної традиції, зокрема Євхаристії, бо ж вона – джерело і вершина діяльності Церкви (ІІ Ватиканський Собор) – притягає особливу увагу дослідників. Завдяки трудам численних літургістів, зокрема професорів Папського східного інституту в Римі, можемо користуватися науковими працями, які мають характер остаточного слова. Поступово і українські дослідники, як з діаспори, так і з України, вивчають нашу традицію і публікують результати своїх досліджень.

В цій статті розглянемо деякі аспекти українського перекладу Божественної Літургії св. Івана Золотоустого, який вживається в УГКЦ. Ітиметься насамперед про текст надрукований чорним кольором, бо як сказав німецький літургіст Йосеф Пасхер, а підтвердив кард. Рацінгер в книжці «Дух Літургії», «не слід досліджувати тільки рубрики [тобто надруковані червоним кольором приписи, які стосуються перебігу літургійної церемонії – о.Б.П.], але треба слухати те, що говорять нігрики – слухати заклику, який поміщений в тим, що надруковано чорним кольором, що передають тексти та знаки». Принаймні один раз, однак, звернемо увагу на червоний колір, на припис, який є «свідком» історичної латинізації і за інерцією лишається в сучасному Служебнику. Цікавитиме нас не український переклад як такий, а взагалі сам текст Літургії, його незрозумілі без глибшого аналізу місця, які в перекладах на різні мови втрачали оригінальний сенс.

Переклади 1968 і 1988 рр. Від архаїзації до окциденталізації

Український переклад Літургії Івана Золотоустого доволі добре проаналізований дослідниками. Отець Петро Галадза, порівнюючи новий переклад з 1988р., офіційний текст УГКЦ, з версією з 1968 р., робить ряд звуважень, між іншими, такі:

  1. У новому служебнику читаємо: «Прийшов час, щоб служити Господеві, владико, благослови». У старому це звучало: «Час правити Господеві, владико благослови». Церковнослов`янський текст, вірна калька грецького, то: «Время сотворити Господеві». Ідеться про фрагмент псалма 118(126), де ясно, що то Господь буде діяти. Тут маємо справу з однією з найбільших не тільки у літургійному житті проблем – браком українського перекладу Септуагінти, Біблії сімдесятьох, грецького перекладу Старого Завіту, яка є Біблією візантійського богослужіння. В польському перекладі грецького псалтиря читаємо: «Czasjuż, oPanie, byś przystąpił dodzieła».
  2. У мирній єктенії «побожність» з якою входимо до храму, замінила «благоговіння», яке несе сенс підготовки до причастя. «Християни завжди і всюди повинні бути побожними, але перед богослуженням повинні би « „благоговіти”», аргументує о. Галадза.
  3. В молитві третього антифону і в інших місцях грецьке дулос віддано як «слуга», замість старого «раб». Одне і друге поправне, але традиція вибрала «раба», бо «гідність або негідність рабства залежить від того, кому раб служить», а християни «служать найласкавішому Цареві», обргунтовує свою критику канадський літургіст.
  4. У молитві перед Євангелієм «мисленні очі» замінено «духовними очима», хоч грецький текст однозначно стосується розуму. Це не остання «спіритуалізація» в новому перекладі.
  5. У першій молитві вірних «дякуємо» а не «благодаримо», що в літургійному контексті не є русизмом, а архаїзмом, який гарно висловлює особливість, винятковість подяки.
  6. В анафорі бачимо «задум» замість «промисел». Грецьке «ікономія» дослівно означає «домоуправління». Для грецьких Отців Церкви богослов`я стосувалося внутрішнього життя Святої Тройці, а всі її дії – спасіння, установлення Церкви – були ікономією. «Оскільки „промисел” зберігає більше асоціяцій з дією – адже маємо похідне „промисловість”, – без сумніву, краще саме це слово зберегти» – вважає о. Галадза.
  7. У словах встановлення над чашею є «за багатьох» замість «за многих». Дійсне значення ідіоматичного грецького гипер поллон – «за всіх», і справді, Христос помер за всіх. Форма «за многих» – архаїзм, «але оскільки навіть при побутових урочистостях до сьогодні бажаємо многих літ, що містить нюанси максимальности, нема сумніву, що за многих – це таки кращий переклад» – підсумовує о. Галадза.
  8. У єктенії після анафори колишнє «пренебесний і мисленний жертовник» замінене «наднебесним і духовним». Небо – це не місце, а стан, а грецьке гипер вказує також на підсилення, скріплення. «Духовний» замість «мисленний» – це «черговий приклад розводнюючого впливу західно-європейських мов» – критикує канадський дослідник. Грецьке ноерон від ноус, бо «йдеться тут про те, щоб вказати на жертовник, який походить з Божої мислі і стає предметом нашого мислення, роздумів – нашої контемпляції» – пояснює о. Галадза.
  9. «Немає сумніву, що найкращий та найточніший український переклад закінчення возгласу і славослов`я каі еіс тоус аіонас тон аіонон є „і на віки віків”, а не „і на віки вічні” – категорично стверджує літургіст з Інституту східнохристиянських наук імені митрополита Андрея Шептицького в Оттаві.

Словесні камені спотикання

Після цього короткого аналізу модифікацій українського перекладу Літургії Івана Золотоустого перейдімо до складних місць грецького тексту, нюансів українського перекладу, і рубрик.

Трисвяте, тропар «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас» – це один з найпопулярніших, не тільки серед візантійців, християнських гімнів. Його походження неясне, але співали його вже отці Халкедонського Собору у 451 році. У візантійському богослуженні це був процесійний гімн, який правив за приспів до антифонного псалма. Каменем спотикання виявилось правильне його розуміння перекладачами. Грецький текст сповіщає: «Святий [є] Бог, святий [і] кріпкий, святий [і] безсмертний! Помилуй нас!». Тільки латинський і вірменський переклади – вірні, всі інші тропар написаний згідно з логікою біблійної молитви, де спершу проголошуємо Божу велич, а щойно відтак просимо про допомогу, перетворили на суцільну благальну молитву. Звісно, так популярного гімну ніхто розсудливий не буде сьогодні виправляти, бо жодна «єресь» тут не закралась, але пояснення його автентичного змісту і історичних контроверзій стосовно адресатів – Бог в Тройці чи тільки Христос – може бути підставою цінної катехизи. Варто також згадати, що текст гімну зазнав змін з огляду на літургійне виконання, тобто спів. Спершу було «святий [і] живий», але в грецькій мові «живий» то два склади, а «безсмертний» – чотири, отже з мизичної точки зору набагато цікавіше.

            Приписи щодо кадіння перед читанням Євангелія – дисонанс між текстом Літургії і «Уставом богослужінь». Служебник велить дияконові обкадити «святу трапезу навкруги, ввесь вівтар і ієрея». «Устав богослужінь» ще «ікони іконостасу, обидва хори і людей»(ч.126). Мінімалізм служебника відповідає давній, логічній практиці, коли обкаджувалося тільки те, що мало бути вжите в літургійній дії.

Після Єктенії усильного благання йде частина Літургії, яка зазнала багато змін, втратила своє первісне значення, і сьогодні, зокрема в нашій традиції, має «залишковий» вигляд. Ідеться про Молитву вірних, момент в усіх християнських літургійних традиціях, коли вірні, тобто охрещені, лишалися у храмі самі (не тільки на Євхаристії, але й у Церковному правилі – вечірні, утрені!), бо оглашенні мусили вийти, та сміливо (гр. парезія, сцс. дерзновеніє) зверталися до Бога як до батька, в другій особі – «Господи, помилуй». Формою цієї молитви була Мирна єктенія, яка з плином століть почала в Літургії «мандрівку», яка закінчилась там, де ця літургійна одиниця є сьогодні – на початку. А літургійну функцію молитви охрещених в різних наміреннях перебрала Єктенія усильного благання, яку можна (і треба!) наповнювати актуальними проханнями. В давнину диякон співав Іреніку (Мирну єктенію), а священик проказував тихо молитви. Дві, з мабуть трьох колись, лишилися – це «молитви вірних». В другій із них є фрагмент, який заслуговує на пояснення і уточнення особливо у Році віри. В нашому перекладі читаємо: «Даруй же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті, і вірі, і в духовному розумінні». Один богослов сказав, що «успіх не є жодним з Божих імен», і земська «кар`єра» Ісуса Христа це підтверджує. І хоч християни не повинні боятися цього слова (таланти, які треба помножувати!), то в молитві вірних ідеться про «зростання». Річ у тім, щоб з черговими «багажами» в біологічній метриці, збільшувалась наша віра і розуміння духовних істин. Щоб дорослий християнин у справах віри не зупинився на рівні дитини, яка пройшла підготовку до першого причастя!

            В Херувимській пісні закликаємо самих себе, щоб відкласти «житейську печаль». Повинно бути «турботу». Сам гімн підтотовляє до Літургії жертви і причастя. «Трисвята піснь», яку співаємо «животворящій Тройці», то Серафимська пісня «Свят, свят, свят, Господь Савот». «Турбота», про яку маємо забути на мить, знайде відгук у «Вгору піднесім серця». Слова «Щоб і царя всіх ми прийняли...» – невід`ємна частина Херувимської пісні, яку колись співалося без поминань. Важливо, щоб музично обидві частини не відрізнялись. В «прйнятті царя всіх» ідеться про святе причастя, а не про прості дари хліба і вина, які вноситься і кладеться на престолі.

            Поклавши дари на престолі священик проказує молитву, яка належить до категорії молитов «підходу до престолу», і була однією з небагатьох, що не читалися вголос. Колись в цьому моменті служитель вперше приближався до престолу, бо Літургію слова очолював з іншого місця. Одна фраза в цій молитві виявилась наступним каменем спотикання для перекладачів. В українській версії Літургії Івана Золотоустого читаємо: «Прийми моління і нас грішних, і принеси до святого твого жертовника». В паралельному місці Літургії Василія Великого звучить це так: «Прийми нас, що приближаємося до твого святого жертовника», і так мало б бути в Літургії Золотоустого.

На заклик диякона «Станьмо гідно...» народ відповідає словами «Милість миру, жертву хвалення». Проблемною є фраза «милість миру», якої не існує ні в Біблії, ні в цілій євхологійній (молитовній) спадщині. Актуальна форма відповіді народу – результат граматичної обробки, яка мала на меті мовну коректність. Частина рукописів зберегла відповідь у формі «Милість, мир, жертва хвалення». Народ проголошує, чим є «святе приношення», яке має «в мирі принести»: це милість, тобто милосердя дароване Христом, мир – перший дар воскреслого Спасителя, і жертва хвали (Пс 49,14). Для мовних «пуристів» відповідь в називному («милість», «мир», «жертва хвалення»), на заклик «приносити» в інфінітиві, була неприйнятною. Результатом є милозвучна і бездоганна граматично фраза, яку треба розшифрувати щодо її богословського змісту.

Перед проспіванням слів встановлення над хлібом наш служебник наказує служителеві, щоб проказуючи молитву «З цими блаженними силами...», на слова «і благословив» поблагословити хліб. Так само перед словами над чашею служебник велить червоним кольором: «і знову благословляє». Дехто з дослідників візантійської літургійної традиції іронізує, що, аби знайти сліди тридентійської реформи треба заглянути в літургійні книги східних католиків. Припис, який наказує благословити на слова, що Христос, взявши хліб «благодарив, благословив, освятив, переломив, дав святим своїм учням і апостолам, кажучи» – релікт такого «вдосконалювання» візантійської традиції, щоб якомога менше відрізнялася від латинської. Благословення, яке звершив Христос під час Тайної (останньої) вечері, не полягало у накресленні знаку хреста над дарами, а на проказанні слів благословення, яке починалося стандартно «Благословен єси, Господи Боже, царю всесвіту», після яких називалося мотив, привід, задля якого величається Творця.

Ще одним каменем спотикання для перекладачів виявилися слова, якими закінчується виголошення «Твоє від Твоїх тобі приносимо». «За всіх і за все» літерально віддає грецьке «ката панта каі діа панта». В часах, коли ніхто ще не мріяв про комп`ютери і цифрові бази даних, які сьогодні допомагають віднайти правильне значення давніх текстів, дослідники візантійської традиції встановили, що істинне значення грецьких слів то «завжди і всюди». Як в багатьох інших місцях Літургії, і тут служитель молиться разом з народом. Він починає словами «завжди і всюди», народ продовжує «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо...».

Щоб закінчити перелік нездоланних перешкод, які стояли на дорозі до вірного розуміння грецького тексту, візьмімо до уваги главоприклонну молитву після Отченашу. Служитель молиться в ній, щоб Бог споглянув на молільників, які схилилися перед ним, і «оці дари» всім на «добро рівно» подав, «відповідно до потреби кожного»: з плаваючими плавав, з подорожніми подорожував, а недужих ізцілив, як «Лікар душ і тіл». Прихильник буквального розуміння текстів скаже, що «рівно подати» можна тайну Тіла в римській Літургії, де має вона форма однакових круглих комунікантів, але не у візантійській, в якій це просто неможливо. В церковнослов`янському тексті читаємо: «предлежащая всім нам во благоє ізравняй». «Предлежащая» то все, що перед нами, – для одних плавання, для інших подорож, для декого, на жаль, хвороба, – а не освячені дари на престолі. А «ізравняй» стосується вирівнювання дороги, допомоги в усьому, що нас чекає в житті, тому молитва закінчується словами: «з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, а недужих ізціли, Лікарю душ і тіл». Хуан Матеос так перекладає цей фрагмент: «Ти, отже, Владико, вчини прямою на добро нам теперішню дорогу».

Частина розглянутих тут проблемних місць в Літургії Івана Золотоустого – слова з молитов, які сьогодні про себе читає сам служитель. Не можна, однак, робити з цього висновку, що потреба в їх виправленні менш нагальна. Бо нормою, від якої візантійська Церква, на жаль, відійшла в VI-VІІ століттях, є проказування вголос майже усіх молитов Божественної Літургії. В молитві на споживання дарів Літургії Василія Великого служитель визнає Спасителеві: «Сповнилося і звершилося, скільки в нашій силі, Христе Боже наш, твого промислу таїнство: бо маємо смерти твоєї пам`ять, ми виділи воскресіння твого образ, ми насолодилися невичерпною твоєю поживою». З Євхаристії християнин має вийти саме таким: свідком смерті і очевидцем воскресіння. Невичерпною поживою має бути для нього також слово Літургії. Вірне в перекладі задумові тих, які хотіли, щоб ми «єдиним серцем і єдиним устами» були свідками воскресіння.

О. Богдан Панчак

Бібліографія:

KodBibliiIII. Rozmowa z ks. prof. Henrykiem Witczykiem, „Tygodnik Powszechny”, 09.09.2008.

Kardynał Josef Ratzinger, Duch liturgii, Poznań 2002.

Хуан Матеос, Розвиток візантійської Літургії, Львів, Свічадо 2008.

Петро Галадза, Порівняльний богословський аналіз перекладів Літургії св. Івана Золотоустого УГКЦ 1968 та 1988 років, в: Сучасна українська богословська терміноглогія, ЛБА. Львів 1998.

Петро Галадза, «Віки вічні» чи «віки віків», Logos: А JournalofEasternChristianStudies, vol. 43-45 (2002-2004), pp. 361-367.

JuanMateosS.J., Lacélébrationdelaparoledanslaliturgiebyzantine, OrientaliaCristianaAnalecta 191(= OCA), Roma 1971.

RobertF. TaftS.J., TheGreatEntrance. A History of the Transfer of Gifts and Other Preanaforal Rites of the Liturgy of St. John Chrysostom (OCA 200), Rome 1978.

Robert F. Taft S.J., The Diptychs (OCA 238), Rome 1991.

Robert F. Taft S.J., Textual Problems in the Diaconal Admonition before the Anaphora in the Byzantine Tradition, OCP 49 (1983) 340-365.

Robert F. Taft S.J., Reconstituing the Oblation of the Chrysostom Anaphora: An Exercise in Comparative Liturgy, OCP 59 (1993) 387-402.

Robert F. Taft S.J., The Precommunion Rites (OCA 261), Rome 2000.

Robert F. Taft S.J., Storia sintetica del rito bizantino, Cittá del Vaticano 1999.

Robert F. Taft S.J., Oltre l`oriente e l`occidente, Roma 1999.

Stefano Parenti, A trent`anni dalla traduzione della “Liturgia di san Giovanni Crisostomo”, Rivista Liturgica, LXXXV(1998), s. 125-154.

Wielki Post:

pist

Семінарійні Хори

Mapa powołań

mapa powolaniowa 180