«Ледь завуальоване осудження», «пригноблюючий інфантилізм», «заслуговує особливого уболівання» –   таких сформулювань вживає о. проф. Роберт Тафт, коли пише про викривлення в культі Богородиці, які коригує офіційне вчення Католицької Церкви. Травень є тим місяцем літургійного року, в якому доводиться скористатися безкомпромісною лексикою визначного єзуїта, щоб охарактеризувати інертність греко-католиків у цій справі. 

Травневий номер української церковної газети «Християнський голос», яка виходить у Мюнхені і є по суті єдиним друкованим органом нашої Церкви в Західній Європі, відкриває текст пз. «Прощання з місяцем Марії» о. Лаврентія Лавринюка, ЧСВВ, передрукований зі «Світла»(без означення року і номеру). Це – квінтесенція всього, що неприпустиме в християнському підході до Марії, отже в тому, де вихідною точкою є Христос, воплочений Син Божий, Чоловіколюбець. Про травень як нібито місяць Марії писав я десять років тому у «Благовісті». В тексті о. Лавринюка Марія, «Цариця Мая», лише раз іменується Богородицею, тоді, коли цитується молитву «Під Твою милість». «Вшановуємо її не окремо, з приводу ЇЇ особливої святості і чеснот, але з огляду на ЇЇ роль в історії спасіння, в нерозривному зв`язку з діянням Отця через Його – і Її – Сина. Як тільки католицизм в своїй шані для Марії забував про це, починалися клопоти» –  сказав о. Тафт  греко-католицьким семінаристам у Вашингтоні в 2008 році („Liturgia. Wzórmodlitwy, ikona życia”. Greckokatolickie rekolekcje liturgiczne. Wyd. Promic, W-wa, 2013).

Найнебезпечнішим плодом такої горе-маріології є спотворення образу Бога. Автор «Світла» закликає, щоб у молитві до Пречистої не забувати про мільйони збідованих, голодних чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, які кличуть: «Допоможіть нам, бодай ви, браття наші, бодай молитвою, бо рука Господня тяжко діткнула нас». Класика католицького народного «богослов`я», яке призвело колись до заміни в молитовниках «бо іншого тривалого порятунку ми, грішні перед Богом» на «іншого тривалого порятунку перед Богм», як, на жаль, де-не-де ще співається.

«Почалось третє десятиліття легального функціонування нашої Церкви на батьківщині. Діє католицький університет, кілька духовних семінарій, десятки студентів повернулися з успішно завершених закордонних студій. І незмінно наприкінці грудня доводиться констатувати, що того замало» – вибачте, що цитую сам себе, але йдеться про той самий аспект молитви і віри Церкви. Це тема для соціологів і психологів релігії: чому в інших ділянках вдається УГКЦ все-таки вертати до джерел, очищуватися – як заохочують Другий Ватиканський Собор і Єпископи Риму – з чужих впливів, а в тому, що стосується Богородиці ми надалі в полоні близьких до єресі звичаїв? Слова Тафта до семінаристів мають універсальний характер: «Хочеться спитати, чому – якщо хтось ззовні, як я, присвятив життя пізнанню, любові і поширенню тої прекрасної традиції, яку зробив своєю – не роблять того ті, які в ній народилися? Чи я марную час, чи ви одного дня прокинетесь і станете тим, чим Божа Церква не тільки хоче вас бачити, а просто наказує вам бути». Прекрасна традиція, чи «побожний» традиціоналізм? Ярослав Пелікан написав, що традиція – це жива віра мертвих, а традиціоналізм – мертва віра живих. Розум, серце і Божа Церква наказують вибирати традицію.  

О. Богдан Панчак

{jcomments on}