В Неділю сліпородженого завершується містагогійна мандрівка періоду П‘ятидесятниці. В місті, від якого учні мали починати свідчення про Христа, за Його власними словами: «в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі»(Діян 1, 18). «Край землі» представляв розслаблений у Витезді, Самарію самарянка, Єрусалим та всю Юдею сліпороджений. Зустріч з кожним із них відбулась у контексті води і означала зцілення, завжди духовне, а в двох випадках тілесне. Якого зцілення потребує народ охрещений 1025 років тому? В чому має полягати свідчення про Христа в сучасному Єрусалимі?

{jcomments on}В піонерній на українському видавничому ринку книжці про юдео-християнський діялог «Ісус і Божий народ. Юдеї і християни у спільноті спасіння» (Львів, Свічадо, 2009) Мирослав Маринович написав, що обидві спільноти помиляються. Як ті, хто вважає, що євреї обов‘язково стануть християнами, так і ті, хто переконаний, що євреї ніколи не приймуть Євангеліє. Парадоксально обидві мають частково рацію, бо обом спільнотам – твердить Маринович – потрібне навернення, «але навернення справжнє – не навернення до християнства і не капітуляція перед юдаїзмом, а навернення до єдиного Бога». Може це збіг обставин, але відвернута черговість адресатів свідчення про Христа в неділі після Пасхи – спершу «край світу», Єрусалим на кінці, – відбиває саме те переконання, що «Добра Новина має прийти до Ізраїлю не ззовні, від еллінізованого й латинізованого світу колишніх поган, а знову зсередини, голосом їхньої власної духовности як відновлення суто ізраїльського відгуку на голос Бога. Християнам у цьому процесі робити нічого – точніше, найкраще буде, якщо вони залишать євреїв у спокої».

Частота відзначень річниць хрещення Руси-України вражає. Кожних п‘ять років святкується подію тисячолітньої давнини. Принаймні в цьому решта Європи пасе задніх! Але звершене таїнство то не східноєвропейські дороги, які регулярно треба реанімувати шляхом надзвичайної мобілізації після чергових «зим століття». Тверезий голос єпископа Ігора Ісіченка пригадав про насправді зманіпульовану царським, совєтським і путінським режимами генезу святкування 900-ліття і наступних ювілеїв. Зрозумілим, безперечно потрібним і – як виявилось – благодатним в наслідках було рішення українських Церков у вільному світі влаштувати амбітні відзначення 1000-ліття хрещення. Настав однак час органічної євангелізаційної роботи, де до хрещення повертається не кожних 5 років, але кожного року! – у часі П‘ятидесятниці. Альтернативою є церковні перегони, в яких спадкоємці Володимирового хрещення імпозантними акціями, які для людей непричетних до християнства є заходами «товариства взаємного звеличування», свідомо/несвідомо хочуть надолужити неадекватну до потреб щоденну важку працю. Православний богослов Александр Шмеман написав, що «еклезіологія позбавлена правдиво космічної перспективи („за життя світу”) завжди обертається „еклезіолатрією”, церквопоклонством. Така еклезіологія трактує Церкву як щось самодостатнє, а не як нові стосунки між Богом, людиною і світом».

В сьогоднішньому апостолі є один символічний момент. Після землетрусу, в результаті якого відчинилися двері в‘язниці і кайдани на Павлі, Силі і інших розв‘язалися, тюремник, котрому за втечу в‘язнів загрожувала смерть, хотів себе вбити. Павло запобіг цьому, крикнувши «Не завдавай собі ніякого лиха, бо всі ми тут». Тоді тюремник, «попросивши світла», вскочив до в‘язниці. Матеріальне світло дозволило йому побачити Павла і Силу. Але він отримав також духовне світло – «охрестився з усіма своїми»(Діян 16, 33). Потрібно, щоб до сучасних темниць, де тримають невинних жертв совєтського людиноненависницького експерименту, зійшли зі світлом рятувальники, добрі пастирі, які вкажуть дорогу надії.

О. Богдан Панчак