Коли час від часу беру участь у богослужінні в латинському обряді в рідній місцевості моєї мами неподалік Ліська, бачу характерну особливість в літургійній практиці мирян. На відміну від решти латинників, місцеві під час Малого славослов`я хрестяться. Адам Міцкевич писав, що полум`я знищить «намальоване минуле», скарбницю спустошать озброєні злодії, але «пісня вціліє». На землях, звідки після Другої світової війни виселили українців, вцілів простий і найглибший водночас знак – хрест, яким осіняє себе східний християнин прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа, і сповідуючи віру у вічність Бога і дарованого ним людині спасіння.

{jcomments on}Це своєрідний парадокс, що попри намагання усунути і затерти сліди східнохристиянського і українського минулого, воно збереглося в так несподіваній, виразній формі – у знаку, у жесті, який, хоч за формою західний, щодо моменту маніфестації – «депортований» з тих земель, спершу на «своє» місце на сході, згодом там, де мав остаточно щезнути – на західні і північні землі нової польської держави.

«Прийдіть народи світу, поклонімся Богові в трьох особах: Синові в Отці зі Святим Духом» – закликає стихира на Слава і нині вечірні П`ятидесятниці. Зішестя Святого Духа – найбільш «національний» празник в літургійному році. Пояснення цього знаходимо в Катехизмі УГКЦ: «Святий Дух дарує порозуміння між людьми, долаючи посіяні гріхом розбрат і поділи, зображені в Старому Завіті як образ Вавилонської вежі (див. Бут. 11, 1-9). Дух готує до зустрічі з Христом усі народи світу»(262). П`ятдесятого дня від Воскресіння Христового, коли на учнів зійшов Святий Дух, в Єрусалимі перебували «між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом»(Ді. 2, 5). І всі вони – здивовані і остовпілі – казали: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни [...] римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі»(Ді. 2,11). Бог поклав край вавилонському розбрату і, роздаючи вогненні язики – знак присутності єдиного Духа, – «до з`єднання всіх призвав»(кондак).

«Мовами чужими наділив ти, Христе, своїх учнів, щоб ними проповідували тебе – безсмертне Слово і Бога» – чуємо в одій зі стихир вечірні. За Діяннями гімнографія свята різноманітність мов показує як Божий дар. Якщо кожна мова є даром Божим, то турбота про збереження мови має релігійну вартість. Для людини, яка вважає себе християнином, мало б це бути найглибшою мотивацією в змаганні не дозволити піддатись асиміляції, уподібненню до більшості. Австрійській репортер Карл-Маркус Гаус, який вивчає «вимираючих європейців», вважає, що «національні меншини – це сіль Європейської Унії». А найбільшою загрозою для них є смерть мови, бо «без мови важко доречно говорити про національність. Існують чотири її прикмети: мова, потім релігія, різні спільні звичаї, і врешті спільна пам`ять. Але коли заникає мова, релігії нема кому передати і триває тільки пам`ять, то лишається щось на зразок американського романтизму – як у німців з Готші, які проживаючи здебільшого в США, відбудовують зараз свою громаду в інтернеті. Відтворюють хто в якій хаті мешкав, але це, на жаль, справа цілковито віртуальна».

Австрійський дослідник своїй книжці дав заголовок «Європейці, які вмирають». Але зробив це перед її написанням, і тепер говорить, що титул не відповідає змістові. Бо ті групи «зовсім не вмирають, оберігають себе з усіх сил культурою і різними ініціативами». Маємо бути сіллю землі, бо так заповів нам Христос. Варто бути сіллю Європи, бо багатство народів і мов становить про її неповторність. Зберігаючи і плекаючи свою мову – одну з «рідних мов» Святого Духа – співпрацюємо з Богом в здійсненні його задуму перетворити вавилонське прокляття в засіб об`явлення різноманітності дарів. Хай всупереч скоєній тоталітарним лукавством депортації чоло, серце, праве і ліве плече об`єднаються в кириличний хрест, щоб як знаком, так і словом та піснею свідчити про повну скарбницю рідних дарів, які від одного Духа.

О. Богдан Панчак