Празник Переображення Господнього є моментом літургійного року, в якому найсильніше відчувається контраст між словом богослужіння і дійсністю. Між правдою висловленою проповідником і реаліями, які учасник Божественної Літургії зустрічає вийшовши з храму. Ця різниця є колосально великою в країнах християнського Сходу, де промені таворського світла оспіваного літургійною гімнографією, не проникають темряви щоденних справ.

{jcomments on}Анастазій Синаїт (VII ст.) писав: «Сьогодні на Таворській горі Христос відновив обличчя земної краси і створив її наново як образ краси небесної. Сьогодні природа людини, створена колись на Божу подобу, але затемнена безформними статуями ідолів, переображається в давню красу людини створеної на образ і подобу Бога». Якби сказав це від себе сучасний проповідник, слухачі сприйняли б його слова як риторичне перебільшення, доказ відчуження від реального життя. Бо реальне життя видно довкола – це земля знищена і засмічена, без ознак краси; це людина, яка у віртуальному світі здатна виявити найтемніші інстинкти, які не могли сіяти спустошення, поки не настав час вбивчої для делікатних жертв анонімності.

Проте слова Анастазія і тих, хто хотів би поділяти його світлий погляд на світ і людину, підтверджує гімнографія свята. На вечірні проголошується, що Христос «переобразившись перед учнями, показав первісну красу людської природи, яку прийняв на себе» і «знову осяйною вчинив померклу Адамову природу». А в посвяття лунають слова, що «Владика всіх переображається і втрачену красу людини ясно опромінює». Цього не можна потрактувати як риторики, це слід сприйняти згідно з вченням Другого Ватиканського собору, для якого богослужіння «головною мірою спричиняється до того, щоб вірні і своїм життям висловили та й іншим виявили Христове таїнство і дійсну істоту правдивої Церкви»(Конст. про святу літургію, 2).

Наша Божественна Літургія підтверджує слова цитованої Конституції, що Церква «одночасно є людська і Божа, видима і обдарована невидим, кипуча діяльністю і віддана контемпляції, присутня у світі і все ж прочанка». Так як Петро хотів лишитися на горі, бо «добре нам тут бути»(Мт 17, 4), ми в Херувимській пісні співаємо, щоб відкласти «всю житейську печаль(турботу)». Втім, віддані не тільки спогляданню, але й свідомі потреби діяльності, на слова «В мирі вийдім» вертаємось до позалітургійного життя, щоб звершувати «літургію після літургії». А це полягає в будуванні світу, де конраст між високим, чистим, гарним у храмі, а щоденним на вилиці, місці праці і відпочинку буде зменшуватись.

В тропарі і кондаку Переображення є один спільний мотив. Слова про спроможність, звичайно – обмежену, якою учні – і то ті вибрані самим Ісусом – бачили славу його Божества. Це тверезий, реалістичний підхід до людини. Лев Великий у своїй проповіді також говорить, що сяйво Переображеного Господа було обмежене, «відповідно до зросту учнів». Сучасна людина, як і люди всіх інших епох, має свою спроможність, здатність, потенціал. Багато-хто з власної вини, через лінивство, байдужість, споживацтво, обмежує їх до жалюгідного мінімум. Інші не могли розвиватися через зовнішні обмеження. Рівень цих перешкод був різним, іншим у Польщі, незрівнянно гіршим в Україні. І хоч впала тоталітарна імперія, то, як написано в «Українській хартії вільної людини», в Україні, «де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально». Празник Переображення є циклічним, щорічним закликом, щоб зійти на гору, повірити, що в християнстві слова про переображення людини є не риторикою, але свідченням реальної сили, якою воскреслий Спас робить нас спроможними відновити лице землі.

О. Богдан Панчак