Двадцята неділя по Зіслання Святого Духа є чи не єдиною в літургійному році, коли християни візантійської традиції чують ті самі читання з Нового Завіту, що і їхні брати і сестри римської традиції. Таке трапляється раз на три роки, згідно з Циклом В (Євангеліє від Луки) читань у римсько-католицькій літургії, в десяту звичайну неділю. Довідавшись від апостола Павла, що Євангеліє, яке він проповідував, було прийняте ним «не від людини», а «через об‘явлення Ісуса Христа» (Гал 1,11), візантійці і латинники разом чують про воскресіння сина вдови з Наїн.(Лк 7, 11-16 – віз. літ; 7,11-17 – рим. літ.) Це дивно звучатиме, але виявляється потрібним пригадувати, що християнство несе послання надії, добру звістку про перемогу життя над смертю, добра над злом, любові над ненавистю. Інколи доводиться Церкві робити це доволі жорстко навіть стосовно своїх офіційних представників, як сталося на днях у Польщі, де наказано мовчання єзуітському богослову, який від теології незрівнянно більше поширював демонологію.

Апостол Павло пише, що Бог вибрав його до особливої місії «від утроби матері», «покликав своєю благодаттю» і «зволив об‘явити» Сина свого. Це об‘явлення мало особливу форму, сталося, як дослівно пише Павло, «в мені». Як пояснює відомий біблеіст Альберт Вануа, це не семітизм, не треба віддавати цього сформулювання словами «через мене», бо ідеться про «особисту, інтимну благодать, яка уможливлює місію скеровану до інших людей». Мета цього внутрішнього осяяння – «щоб я проповідував його між поганами». Вірніший був би переклад «щоб я благовістував його», бо в грецькому тексті йдеться про євангелізацію, проповідь доброї новини.

Бог, який об‘явився «в» Павлі був Богом милосердним, який простив йому те, що він «несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її». Майже всі апостоли також відчули силу Божого милосердя після втечі з-під хреста, а деякі навіть відречення свого наставника перед слідчими. Можемо сказати, що нам пощастило мати Верховних Апостолів, які впали на дно, бо Євангеліє, що його нам передали разом з іншими учнями, є джерелом надії для таких як вони грішників.

Читання апостола про Євангеліє знаходить підтвердження в події воскресіння юнака з Наїн. Ісус «зглянувся» над вдовою, яка втратила єдиного сина. Дієслово, яким віддано реакцію Ісуса походить від іменника, котрий описував внутрішні «шляхетні» органи людини: серце, легеня, печінку. В грецькій мові було це найсильніше слово на окреслення співчуття для другої людини. В Новому Завіті так віддається почуття батька до блудного сина і милосердного самарянина до побитого мандрівника. Всі інші застосування відносяться до Ісуса, який турбується про народ, що був як вівці без пастиря (Мт 9, 36), дбає про голодних (Мт 14,14) і зціляє біснуватого епілептика (Мр 9,22). Остаточно джерелом цього дієслова є слова, які стосуються материнського лона, його ніжної реакції на плід, що має в собі. Чи може бути краща новина від тієї, що Бог, «пречистий, нескверний, безначальний, невидимий, неосяжний, недослідимий, незлобивий», який «єдиний має безсмертя і живе в світлі неприступнім» (Чин Святої П‘ятдесятниці, перша коліноприклонна молитва) материнським порухом любові реагує на людське горе і кривду?

О. Богдан Панчак

bogdanpanczak.blogspot.com