П‘ятидесятниця є найкращим днем для вшанування багатства мов, якими послуговуються люди на всіх континентах. «В давнину через горде й зухвале стовпотворіння, Господь помішав мови, а тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу» – сповіщає стихира Вечірні Зіслання Святого Духа, обгрунтовуючи таким чином найсильнішим аргументом – одкровенням Божої слави – право кожної мови на існування. В сучасному світі мови підлягають різноманітним впливам, які впливають на їх...різноманітність. Попри те, що ще в половині 90-х Микола Рябчук написав про «наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо "повчань" із діаспори і взагалі з-за кордону», наважуся тут звернути на одну з численних кривд, які українці роблять своїй мові. {jcomments on}

Поза винятковими ситуаціями, як, наприклад, геноцидне переселення більшості народу, представники жодної діаспори не повинні повчати носіїв мови на рідних землях. Це правило, не аксіома. А від правила є винятки. І саме винятково корисним є момент, коли діаспорянин, який сяк-так володіє українською мовою, чує з уст українців сформулювання, яке немилосердно ріже його вухо, бо безсумнівно є непотрібним «імпортом». Згадану Рябчуком ідіосинкразію на критику я пізнав кілька років тому, коли редакція «Нашого слова» попросила усунути з моєї статті заувагу щодо помилки в одному зверненні до громади українського посла у Варшаві. Сьогодні пишу, бо коли помилку посла роблять вже Забужко, Маринович і Рябчук, ситуація насправді невесела.

А не йдеться тільки про граматику. На думку Андрія Содомори справа стосується «тяжіння нашого народу до демократичних засад (народні віча, братства, Козацька республіка, Гетьманщина)». Що має таке велике значення?! Дієслівний заклик, який радше неправильно називається наказовим способом 1-ої особи множини, – читаймо, зробімо, любімо. Для Содомори «фактична втрата» цієї форми є «найвідчутнішою шкодою, якщо говоримо про дух мови, про ментальність народу». Підписуюсь обіруч під його словами, що «замість місткого, освяченого пісенною традицією заклику – незграбні, прикрі для вуха й для душі конструкції: " Давайте ми не будемо говорити про це..."(замість:"Не говорімо про це", або "Годі про це")».

Коли чую, а лунає воно в Україні «українською» безнастанно, «давайте...», хочеться мені перевірити чи годинник, мобілка і гаманець на місці. А коли раз прочитав «Давайте, дамо» замість «Даймо», подумав про глибинні причини браку успіхів у виході з постсовєтського багна.

Содомора констатує: «Одне слово, відходить дієслівний заклик (чи радше ми відходимо від нього)». В часі протестів на сайті УКУ видніли слова «Молимося за жертв, убитих на майдані». Констатація факту, інформація, самозахваляння? Наміром був мабуть заклик, щоб молитися, але написати «Давайте молитися» звучало все-таки незручно, а про«молімося» забувають.

Дієслівний заклик ще звучить, пише Содомора, «у чомусь найважливішому – наче застерігає нас, прощаючись:"Тримаймося", "Будьмо"... І в цьому останньому йдеться вже не лишень про здоров‘я, а загалом – "Будьмо", "Тримаймося", "Залишаймося собою!".

«Усе подає Дух Святий: пророків посилає, священиків удосконалює, неграмотних мудрості навчає». Щоб не відволікати Святого Духа від набагато серйозніших проблем вистачить піти на уроки граматики до Содомори, Антоненка-Давидовича і інших сторожів демократичного духу у спадкоємців учасників віч і братств.

bogdanpanczak.blogspot.com