Четвер 24 травня для більшості наших вірних був днем як кожен інший. Ніщо не сколихнуло його звичним ритмом, не привернуло уваги до чогось поза встановлений порядок праці і навчання. Звичайно, всі знали, що це сороковий день після Пасхи, день Вознесіння Господнього, але за нинішніх умов очікувати, що комусь поза пенсіонерами і ще може безробітними, вдасться бути у церкві на Літургії, – тим більше у великому місті з його хронічним комунікаційним паралічем, – було б утопічним. Того дня, отже, ми були поглинуті насущними справами і якщо дивувало нас щось, то чергові «успіхи» української влади. Був, однак, хтось, що того дня дивувався неймовірною зміною статусу людини. Ангели. Вони «дивуються, побачивши чоловіка вище від себе», «вдивляючись у твоє, Спасе, вознесіння, здивовані, один одного питалися: що це за видіння? Отой чоловік, що його бачимо – він, як Бог, у тілі, вище небес висходить». Гімнографія вечірні і утрені не обмежується до констатації стану здивування в ангелів, які (заздрісні?) бачать людину вище від себе. Сідальний утрені пояснює сенс події: «Предвічний і безначальний Бог возніс сьогодні людську природу, яку прийняв, таїнственно обоготворивши». В круговерті буденних справ, в четвер як кожен інший, в реаліях віч на віч зустрічей з цинізмом, несправедливістю і байдужістю, заявляють нам, що людська природа вознесена вище небес? В деяких країнах, наприклад в Ізраїлі, в дні національної скорботи на кілька хвилин зупиняються всі, мовкне кожний звук крім тих, якими вшановують жертв ненависті. А якби в празник Вознесіння бодай на 30 секунд завмерли всі і все, щоб до свідомості дійшло те, що таїнственно ми обоготворені?

В неділю після Вознесіння вшановуємо пам`ять Отців І Вселенського Собору. В 325 р. в Нікеї зібралися 318 єпископів, щоб насамперед захистити Церкву від єресі аріанства. Священик Арій навчав, що Син є твором Отця, отож нижчим від нього, таким, що підлягає зміні, Богом другорядним. Не випадково візантійська Церква пригадує цю подію після Вознесіння. Якби Син Божий був менший від Отця, не обоготворив би людської природи, не звершив би задуму спасіння людини. Як «родженй, не сотворений», як «рівнопокланяємий і рівнославимий» є спасителем людини. В цю неділю читається євангеліє від Івана, фрагмент архиєрейської молитви Ісуса (17, 1-13). Хтось скаже, і не треба поспішати з критикою тих слів, що Ісусові слова про прославу, вічне життя, є так само далекими від повсякденної журби, як захоплення обоготворенням. Гарне, високе, але теоретичне, ніяк не придатне для практичного застосування. Ні, це не так. В першій половині ХІХ століття побожний православний християнин Микола Костомаров Христові слова з архиєрейської молитви, де він просить Отця, щоб учні «були одно, як ми», сприйняв як модель єдності між народами. В «Книгах буття українського народу», програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, він написав: «Бо вона (Україна – о. Б.П.)) любила і Поляків і Москалів, як братів своїх, і не хотіла з ними розбрататися; вона хотіла щоб всі жили вкупі, поєднавшись, як один народ слов`янський, а ті два – з третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі, нерозділимо і незмісимо по образу Тройці Божої, нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються між собою усі народи слов`янські». Костомаров, чесний історик, чию працю про генезу Берестейської Унії знищено на вимогу православної єрархії, хотів бути не тільки слухачем слова, але і його виконавцем. Єдність між людьми, прецінь створеними на Божий образ і подобу, мусить наслідувати спосіб єднання між Божими особами. Український історик зі столітнім випередженням підтвердив слова богослова В. Лосского: «Православна Церква має Тройцю за непохитну основу всякій релігійній думці, всякого благочестя, всякої духовності, всякого досвіду. Це її шукають, коли шукають Бога, шукають повноти буття, смислу й мети існування. Будучи первісним об`явленням і джерелом всякого об`явлення й кожного буття, Свята Тройця невідпорно знаходить собі місце в нашій свідомості: треба її сприйняти як факт, що його очевидність й доконечність можуть спиратися виключно на ньому ж. За о. Павлом Флоренським, сучасним російським теологом, людська думка, бажаючи осягнути стан рівноваги, не має іншого виходу, як лиш сприйняти тринітарну антиномію; відкинення Тройці як єдиної підстави всякої дійсності, всякої думки, означає обрати безвихіддя, доходить до нонсенсу, до роз`єднання буття, до духовної загибелі. Вибору між Тройцею й пеклом не існує».

Якби послухали Костомарова не було б пекла ХХ століття. Якби ті і ті хотіли жити з іншими народами нерозділимо і незмісимо, світ був би іншим, мудрішим і кращим зусиллямт сотень мільйонів людей вбитих тоталітаризмами. Він і сьогодні не мусить скочуватись у прірву, якщо чоловік і дружина в подружжі, сусід з сусідом в під`їзді, партія з партією в країні, народ з народом на континенті схочуть наслідувати Святу Тройцю: зберігаючи свою неповторну окремішність, нерозділимо бути з іншими.