Декілька тижнів перед своєю смертю кардинал Карло Мартіні, єзуїт, бібліст, колишній міланський архієпископ, в інтерв`ю для Corriere della Sera сказав: «В заможній Європі і в Америці Церква втомилась. Наша культура зістарілася, наші храми - великі, а монастирі порожні, бюрократія переросла, а обряди і ризи переобтяжені (...) Церква відстала на 200 років. Чому не прокидається? Боїмося?». Визначний єрарх римо-католицької Церкви критичні зауваги на адресу своєї спільноти висловлював не щойно після виходу на пенсію, - як більшість «відважних» пурпуратів, - але й в часах правління найбільшою у світі латинською архідієцезією. Його останнє слово, свого роду заповіт, коментують у всьому світі. Все-таки критична оцінка церковної дійсності людьми Церкви не є в західному світі чимось винятковим. А як у нас?

Може ще не від єрархів, і тільки від поодиноких священиків, але вже відверто від світських чути слова критики. Греко-католицьке духовенство суворо оцінила людина з моральним правом на це, дисидент, багатолітній політичний в`язень Мирослав Маринович у книжці «Українська ідея і християнство» виданій 2003 року: «На жаль, часом з`являється відчуття, що у багатьох випадках досвід Церкви ХІХ ст. таки забуто. В умовах Західної України - особливо в провінційних місцевостях - частина духовенства підозріло швидко зайняла нішу, яку до того займали ідеологи та політпрацівники. Найбільше болить те, що такі духовні особи вдаються майже до того самого прийому „накачування“, яким ще донедавна так зловживали комуністи». Більш гострішої критики порівнянням духовенства до політпрацівників не можу уявити. Іспит совісті православній гілці українського християнства зробив оглядач Kyiv Weekly після нападу намісника Києво-Печерської лаври, монаха в сані архієпископа, на журналістів у 2006 році: «Дикий ринок взяв у полон не тільки значну частину духовенства, але й саму церкву як суспільний інститут. Цього майже ніхто не очікував. Здавалося, що розквіт вільного релігійного життя зміцнить духовне начало у суспільстві. А вийшло навпаки».

         В 14-ту Неділю по зісланні Святого Духа читається притча про весілля, яке цар справив своєму синові. Це притча про Царство Небесне, інакше Боже. Оскільки, як вчить Катехизм УГКЦ «Церква є зародком Царства Божого, про яке Христос говорить у всіх Своїх проповідях, а зокрема в притчах...»(278), Церква мусить бути сьогодні об`єктом нашої уваги. Ця інституція, що відстала на 200 років, представлювана «політпрацівниками», що опинилася в полоні «дикого ринку». Ще перед нашим «внеском» у сучасне християнство, кількадесять років тому хтось розчарований обличчям таїнственного Тіла Христового констатував: «Христос проповідував Царство Боже, а прийшла...Церква». І свідомість невідповідності покликанню спричинила те, що сьогоднішня притча знайшла відгук в молитві, яку співається в найважливішому періоді літургійного року - у Великому тижні. Від понеділка до четверга на Утрені світильним благаємо: «Світлицю твою, Спасе мій, бачу прикрашену, але одежі не маю, щоб до неї ввійти. Дай, світлодавче, осяйність одінню душі моєї і спаси мене». Притча про весілля - одна з 40 про Царство Боже. Одна з групи 5-ти про опір, спротив, який людина робить Божому поклику. Разом усі є Доброю Новиною, обітницею сенсу і радості. На жаль, в історії християнства було так, що на весілля, тобто до Церкви, вели силою. Хто нині тужить за такими методами, хай вслухається в те, що апостол Павло пише сьогодні до Корінтян: «Не начебто ми панували над вашою вірою, але ми хочемо співпрацювати - вам на радість»9(2Кор. 1, 24). Віра є Божим даром і водночас відповіддю людини на його об`явлення. Треба їй служити, зроджувати проповіддю. Спроба панування над нею рівнозначна посяганню на Божі прерогативи.

Церква є зародком Царства Божого. І тільки зародком. Її історичне втілення часто не надто переконливо, м`яко кажучи, притягає до Бога. Але, аж ніяк не знецінюючи Церкви - для традиційних християн бажаної Богом спільноти спасіння, - маємо доступ до Царства Божого в чистій формі. Наш катехизм вчить: «Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення»(203). Христос є Царством, Небом, Воскресінням, Життям. Той, хто став ідеологом, який «накачує» своїх парафіян, той, що опинився в полоні дикого ринку і насильством реагує на невигідне запитання, ті, які різними формами примусу хочуть наповнити храми хай вслухаються в слова з пророцтва Ісаї, які євангелист Матей відніс до Ісуса: «Він не буде ні змагатися, ні кричати і голосу його ніхто не буде чути на майданах. Він очеретини надломаної не доломить і гнота тліючого не загасить, аж поки не доведе право до перемоги. На його ім`я будуть надіятися погани»(Мт 12, 19-21). Якщо Церква буде наслідувати свого Засновника, не втомиться, не перетвориться на б`юрократичну установу. Вселятиме надію в серця людей втомлених десятиліттями комунізму і двадцятиліттям невдалих спроб подолати його фатальні наслідки. Буде сіллю землі і світлом світу. Зародком, що дозріває до уособлення.

О. Богдан Панчак