Численні коментатори, які не трактують актуального польського уряду як окупаційної влади, після успішного проведення Євро-2012 закликають премєр-міністра Туска: треба визначити наступну амбітну мету, поставити конкретне завдання, яке дасть натхнення суспільству, змобілізує його до зусиль, обгрунтує відмову від негайних малих задоволень задля майбутніх високих звершень. Бо останні двадцять років то в історії Польщі час здійснення вимогливих завдань: вхід до НАТО і Євросоюзу та організація футбольного чемпіонату. Встановлена ціль визначала напрямок, і як головна річка збирає всі притоки та стає щораз потужнішою, так один вектор державної політики не дозволяв крутитися на місці, як в тих нещасних країнах, де багатовекторність ставала ширмою, за якою влада робить все, щоб тільки їй було добре. Подібне мислення – встановлення конкретної мети, амбітного завдання – притаманне і багатьом християнам. Для декого буде це проголошення нової догми, наприклад надання Богородиці звання «Співвідкупительки». Для інших – інтронізація Христа на володаря їхньої батьківщини, як хоче дедалі більша група польських католиків, котрі в проголошенні Христа королем Польщі вбачають панацею на всі місцеві лиха. Євангельська паремія, яку читаємо у дев`яту неділю після Зіслання Святого Духа, повинна стати предметом роздумів для таких «монархістів».

         Двічі – в закінченні паремії у 8-му неділю і на початку читання в неділю 9-ту – чуємо, що Христос «заставив учнів увійти до човна раніше від нього і переплисти на той бік», тим часом як він відпускав народ. Чому Христос заставляє, спонукає учнів відплинути раніше, без нього. Заради чудесного ходіння по воді? Відповідь знаходимо в паралельному місці Євангелія від Івана. Тут довідуємось, що після помноження хлібів люди запалали ентузіазмом, побачили у Христі пророка «що має прийти у світ». Ісус, довідавшись, «що вони мають намір прийти і узяти його, щоб зробити царем» віддалився сам-один на гору знов(Ів 6,14-15). З усіх євангелій знаємо, отже, що Христос не тільки віддалився сам-один, але й наказав своїм учням відплинути, щоб уберегти їх від того вибуху патріотичного піднесення, яке загрожувало основній – ми скажемо релігійній – місії Месії, який прийшов не задля відбудови дочасного щастя вибраного народу, а щоб спасти від вічної смерті кожну людину і всіх людей. Христос, який «не мав потреби, щоб хтось йому свідчив про людину, відав бо сам, що міститься в людині»(Ів 2, 25) знав і своїх учнів, тому в педагогічній передбачливості сепарує їх від люду ладного «прийти й узяти його, щоб зробити царем». А й так після воскресіння вони питатимуть його: «чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?»(Ді 1. 9). Драма Церкви в наших часах полягає в тому, що «монархісти» не хочуть слухати тих, які заохочують їх переплисти на той бік, відчалити на глибінь, набрати дистанції до наївних проектів, які компрометують християнство.

Настали, коли йдеться про Польщу, парадоксальні часи. Церква скріплює свої структури, матеріальна історична база завдяки коштам з Євросоюзу сяє свіжістю відремонтованих будинків. Але щораз менше тих, хто наповнює ті мури життям. Вірян на недільних Службах Божих, студентів в семінаріях. Структури, матеріальна база є потрібними. Проте не необхідними для існування Церкви. Вона виживе в підпіллі, без сприяння з боку держави, міністра культури, унійних фондів. Зникне тоді, коли забракне віри.

Тому докір на адресу Петра «Маловіре, чого засумнівався?»(Мт 14, 31) є Христовим закликом до кожного охрещеного. Петро почув його, коли захитався, йдучи по воді. Докори керують і до тих, хто шліфує міську бруківку, як і тим, хто місить сільське болото. 30 липня в селі Рукомиш коло Бучача обірвалася скеля, яка зруйнувала храм, де зберігалася різьба св.Онуфрія, авторства українського «Мікеланджело» Пінзеля. Долею скульптури, яка з іншими творами Пінзеля мала експонуватися у Луврі, занепокоївся львівський філософ, видавець часопису «Ї» Тарас Возняк. У своєму блозі він написав: «А що скульптура, яка варта десятків таких церков? А скульптури немає. Принаймні священник її не показав, хоч, як воно у них водиться, не виявив глибокої стурбованості на благосному лиці...». «Пишу похапцем» – декларує Возняк, а це означає, що пише те, що думає в чистому вигляді, не перепускаючи мислі через фільтр коректності. Брак стурбованості на лиці священика, типового представника – «у них водиться» – тієї професії. Узагальнення є завжди несправедливе: «священики безтурботні перед лицем культурної катастрофи», «політики корумповані і цинічні», «львівські інтелігенти...». То без значення, до якої конфесії належить церква у Рукомиші. Упереджений підхід стосується священиків як таких. Це далеко не непорочна частина Божого люду. Але невже пан Возняк у Львові не зустрів єреїв стурбованих долею культури, щоб до одного мішка як байдужих кидати всіх. Ізольований випадок чи приклад тенденції?

о. Богдан Панчак