ля християнського Сходу, зокрема православного, характерною є більша «мобільність» вірних у храмі в порівнянні із «статичною» поведінкою західних християн, як католиків, так і протестантів. Зайти до церкви, щоб поставити свічку, поцілувати ікону, приложитися до раки з мощами під час відправи, часом не звертаючи на неї особливої уваги, і вийти коли заманеться, з міцним переконанням про звершення акту християнського благочестя – для багатьох єдиний відомий спосіб участі у літургійному житті Церкви. Річ немислима в давнину.

Коли наприкінці четвертого століття багато вірних – в реакції на наголошувану проповідниками потребу відповідної підготовки – виходило з храму перед причастям, в Літургіях східних і західних з`являється молитва благословення для них – бо немислимим було вийти з церкви без благословення! В Божественній Літургії Івана Золотоустого ця главоприклонна молитва перед «Святеє святим» стала каменем спотикання для перекладачів. На жаль, також Катехизм УГКЦ використовує її в помилковій версії. В перекладі о. Хуана Матеоса відповідний фрагмент звучить ось так: «Ти, отже, Владико вчини прямою на добро нам теперішню дорогу, кожному згідно його потреб: з плаваючими плавай, з подорожуючими подорожуй, недужих зціли, Лікарю душ і тілес наших» (Х. Матеос, «Розвиток візантійської Літургії», Львів, «Свічадо» 2008). Такий підхід перегукується з юдейським розумінням молитви – вона завжди мусила закінчуватись прославою Бога. І хоч в Євангеліях останнім словом в молитві «Отче наш» є «лукавого», побожний юдей автоматично додавав славослов`я.

Східний християнин, який на Пасху бере участь у богослужінні у вище описаний «економний» спосіб, відмовляється від повноти літургічного шляху вгору і підлягає ризику викривлення пасхальної новини. На початку Утрені чує: «Хай воскресне Бог і розбіжаться вороги його, і нехай тікають від лиця його ті, що ненавидять його». Наступні заклики не менш радикальні: грішники мають щезнути як дим і розтанути як віск від вогню. І такий день – анігіляції грішників і ворогів Бога – називається твором Господнім, в який треба радіти і веселитися. Що ж, псалом 67 підібрано з огляду на слова про возстання Бога, а 117 через заохоту до святкування. Можна сказати, що життя переросло сподівання: псалмопівець неспроможний був уявити іншого Бога, як месника, що діє за принципом зуб за зуб. І горе молільникові, який не дочекає до кінця Утрені. Якщо вийде перед Стихирами Пасхи, буде переконаний, що долею грішників і ворогів Бога має бути втеча від нього, зникнення на подобу диму і воску. Але якщо терпеливо витриває до кінця Утрені, почує суть пасхального послання: «Пасха! Радісно одні одних обнімімо!», «Воскресіння день! Просвітімся торжеством, і одні одних обнімімо, та скажімо: Браття! І тим, що ненавидять нас, простім все з воскресінням».

Ще гірші можуть бути наслідки вибіркової участі в Утрені Страстей у Велику п`ятницю. Після п`ятого Євангелія чути заклик «Віддай їм, Господи, як вони заслужили, бо вони вчинили зло проти тебе», а після дев`ятого гімнограф наважився вкласти в уста Христові слова: «У праву ж руку дали мені тростину, щоб я розбив їх немов гончарський посуд». І так як в Пасхальній утрені, до повноти правди треба терпеливо дійти. Після одинадцятого Євангелія чути благу вість: «Господи, ти не дозволив, щоб земля поглинула тих, що тебе розпинали, а звелів, щоб ад визволив в`язнів на відродження людей. Судде живих і мертвих! Ти прийшов, щоб дати життя, а не смерть».

У візантійських молитвах часто повторюється слова «благослови наші входи і виходи». Це з закінчення 121(122) псалма, висхідної пісні, яку співали прочани в небезпечній дорозі до Єрусалиму. Християнин, який виходить з храму, має бути у благословенному стані: не бажати знищення грішників і ворогів Бога, не шукати помсти на тих, що розпинали Христа. Бо своєю непросвіченою ревністю сам вбиває нові цвяхи в Того, який прийшов дати життя, а не смерть.