«Апостольські постанови», важливий церковний статут, збірка різних документів укладена наприкінці четвертого століття в Антіохії, в другій книзі звертається до єрархів: «Коли навчаєш, єпископе, наказуй і заохочуй народ, щоб регулярно відвідував церкву, щоб приходив туди щодня вранці і ввечері. Хай приходить регулярно, хай не ранить Церкви відсуваючись від неї і не калічить Христового тіла. Оскільки ви – члени Христові, і вашою головою є Христос, який – згідно з обітницею – перебуває між вами, то не погорджуйте собою, не позбавляйте Спасителя його власних членів, не розділюйте його тіла, не розривайте членів». Чиста богословська аргументація, базована на вченні про Церкву як тіло Христове, членом якого людина стає у хрещенні. Не чуємо про «обов`язок» участі у спільній молитві, тим більше про якусь роль Церкви і відвідування храму у формуванні іншої крім релігійної тотожності. Регулярно, щодня! вранці і ввечері християни повинні збиратися на молитві у церкві, бо такою є їхня природа – вони є тілом Христовим, не сукупністю окремих монад, а одним організмом.

         Великий піст, серед численних інших аспектів, є також часом, коли маємо наново усвідомити спільнотний вимір Церкви і віри. Це вписане в саму його природу, бо ж Чотиридесятниця генетично пов`язана з підготовкою до хрещення в ніч Пасхи, прищеплення до тіла Христового. В Требнику, офіційній літугрійній книзі, серед кількох етапів, що передували хрещенню, яке в періоді формування Чинів християнського втаємничення звершували коли дитина мала кілька років, у введенні до молитви у сороковий день читаємо: « У сороковий день знову приносять дитя до храму, щоб воцерквити його, що значить почати вводити його до Церкви». Те, що було колись процесом, сьогодні стало актом, здійснюваним після охрещення. То не все, отже, народитися у християнській сім`ї – повне воцерковлення проходить поза середовищем кровних зв`язків.

         У Сиропусну неділю, в останній вечір перед Великим постом, у молитві Чину прощення головним мотивом є невідповідність людського життя ідеалові Святої Тройці: «Господи Боже, ти створив нас на образ твій і на подобу Троїчного твого життя. Як у трьох особах перебуваєш ти, та все живеш одним Божественним життям, так і ми створені були, щоб жити одним людським життям в мирі і згоді». Гріх самолюбства завадив цьому задумові. Наслідуючи Каїна, «чинили ми свари, роздори і війни між собою». Милосердний Бог послав однак свого Єдинородного Сина, який «учив нас, що треба прощати сімдесять раз по сім, і життя своє віддав, щоб усі ми були одно». А миряни, стоячи навколішки перед своїм парохом просять, кожен від свого імені: «Благослови, чесний Отче, й прости мені грішному(-ій), якщо я сіяв(-ла) роз`єднання, утруднув(-ла) твоє служіння, і ставив(-ла) перепони Божественній благодаті у нашій громаді».

         У другу неділю Великого посту читається Євангеліє від Марка, фрагмент про зцілення розслабленого, якого, доляючи всі перешкоди, принесли до Ісуса четверо анонімних. Це вже вдруге протягом літургійного року чуємо про те чудо; вперше у версії Матея, в шосту неділю після Зіслання Святого Духа. І тут, і там, Ісус, «побачивши їхню віру» зцілив паралітика. У четверту неділю Великого посту читається Євангеліє про зцілення хлопця, який мав німого духа. Ісус вчинив чудо у відповідь на прохання і декларацію віри батька хлопчини. Відповідаючи на заклик «самі себе і один одного Христу Богові віддаймо» словами «Тобі, Господи», наслідуємо другів розслабленого і батька хлопчини. Впевненість людини, яка молиться за інших, може викликати спротив вчених догматиків, але інтимне відношення між молільником і Чоловіколюбцем не є справою сторонніх рецензентів. Як у випадку бабуні відомого режисера Казімєжа Куца. Вона йому сказала, щоб не журився своїм атеїзмом, бо вона «вимолить йому небо». Час Великого посту, актуалізації нашого хрещення, особливо сприяє тому, щоб забути про, як сказав один екзегет, «агресивний» займенник «я», і не тільки у церкві жити літургійними «ми», «нас», «одні одних».

         Впевненість віри дозволяє говорити про небо для інших. Інакше з цим життям, його добрим станом і тривалістю. Святий Іван Золотоустий, кометуючи зцілення Ісусом розслабленого (Мт 9,1-8), висловив думку, яке потрясає людиною: Ісус «не хотів весь час чинити чудес, щоб не зловживати ікономією спасіння». Він не зцілив всіх хворих, які були довкола нього. Якось, в спосіб для нас незбагненний потрібно було, щоб одні на шляху мандрівки Ісуса дочекалися оздоровлення і навіть воскресіння (Лазар, дочка Яіра, сни вдовиці з Наїм), інші мали страждати надалі. Золотоуст безнастанне творення чудес Ісусом, бажане по-людськи, наважився назвати зловживанням задумом спасіння. Бо спасіння не є синонімом многих літ,здоров`я, щастя і добробуту.

         Прагнення жити в доброму стані по-різному вдається здійснювати. Ті, яким пощастило народитися в розвинутих країнах, можуть розраховувати на неймовірні досягнення медицини. Іншим доводиться страждати через шахраїв, які з фальшивими дипломами нейрохіругрів, як останньо в Україні, вбивають не тільки останні надії, але й самих нещасних хворих. Віруючі прибігають до Бога, його Матері і святих, що лишили нам свої мощі. Але це вже інша історія.