Чотири дні до освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві – символічної перемоги Церкви-мучениці над гонителем, який протягом століть, діючи в різних ідеологічних іпостасях, хотів її знищити – вшановуємо мучеників Макавеїв, їх матір Соломію і старця Єлеазара. Сирійський цар Антіох Епіфан хотів, «щоб усі стали одним народом, та щоб кожен покинув свої звичаї, і щоб усі народи прийняли царський приказ»(1 Мак 1, 41-42). Слова другого з замучених братів, ісповідь віри побожного юдея, передвістили і київське свято: «Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за його закон, – до життя вічного»(2Мак 7, 9).

{jcomments on}«Ми готові радше вмерти, ніж переступити батьківські закони»( 1Мак 7, 2) – від імені всіх сказав перший з братів. Не дивно отож, що для Отців Церкви – Кипріана, Оригена, Августина, Григорія Богослова і Івана Золотоустого – Макавейські брати були предтечами християнського мучеництва. А Юда, який приніс жерту за поляглих, виявляючи таким чином, «що мав на думці воскресіння», став зразком для тих, хто надіється, що вони встанути з мертвих, бо інакше «зайвим і смішним було б молитися за мертвих»(2Мак 12, 43-44).

Посвячення Патріаршого собору буде великим святом. Але має бути святом християнським, тобто моментом усвідомлення, що дар несе з собою завдання. Дар мучеництва вимагає свідчення від живих спадкоємців героїчного минулого. Варто напередодні київського празника пригадати послання Блаженнішого Любомира з 2004-го року «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви». Прикликуючи слова Патріарха Йосифа про мучеництво УГКЦ як підставу для визнання патріархату УГКЦ, Блаженніший Любомир зауважує: «Цілком погоджуючись із думкою нашого славного Ісповідника віри, ми разом із тим хотіли б застерегти вірних від неправильного тлумачення цього аргументу. Факт героїчного мучеництва є яскравим свідченням зрілості віри членів нашої Церкви. Це духовний скарб, з якого щедро черпають наступні покоління вірних. Проте статус патріархату УГКЦ не має бути нагородою її вірним за мучеництво. Таке тлумачення згаданої християнської чесноти може спотворити її великий духовний зміст. Нагорода для мучеників – на Небесах, а тут, на землі, мучеництво стає фундаментом, на якому зростає Церква. Основоположними елементами у цьому фундаменті є любов до Бога і ближнього, вірність правді, вміння прощати кривдників, відчуття солідарності з тими, що в потребі, тощо. Патріархат, збудований на такому фундаменті, утвердиться навіки, бо його визнає сам Господь»(7).

Іван Золотоустий у проповіді про братів Макавеїв і їх матір закликає матерів, щоб наслідували Соломію у виховуванні дітей. Наголошує на вихованні, бо «не народжування є властивістю жінки – це належить до натури, – а виховання, бо це залежить від волі». І щоб слухач зрозумів, що «не родження робить матірю, а добре виховання», цитує апостола Павла, який возвеличує вдову «не за народження дітей, а за їх виховання» – «що дітей виховала»(1Тим 5, 9-10). В Соломії можемо бачити Церкву. Церкву, яка буде матірю тоді, коли не лише народить – хрещенням, миропомазанням, першим врочистим Причастям, – але виховає свою дитину щоденним наполегливим трудом. Мучеництво наших братів і сестер стане фундаментом, на «якому зростає Церква», коли втілимо в життя слова Івана Золотоустого, який закликає, щоб наслідувати Соломію і її синів, виявляючи «в злих почуттях стриманість: в гніві, в прагненнях, в майні, в розкоші, в марнославстві». Макавеї, згодом християнські мученики, а серед них наші подвижники стали святими не тому, що зазнали мученичої смерті, а згинули мученичою смертю тому, що їхнє життя – святе – викликало лють у Антіоха і йому подібних. Коли Церква гордиться тільки славним минулим, а не вміє виховати дітей, які люблять ближніх, є вірні правді, вміють прощати кривдникам і плекають відчуття сорлідарності з тими, що в потребі, то грішить марнославством. Коли Церква забуває, що таким чином, можливо, готує майбутніх мучеників – не бракує сучасних Антіохів, які роблять все, щоб сусідні слов‘янські народи «стали одним народом, та щоб кожен покинув свої звичаї, і щоб усі народи прийняли царський приказ», – надію міняє на наївний оптимізм.

о. Богдан Панчак