Молодших читачів це може роздратувати, але повністю доцінити те, що сталося наприкінці червня можуть тільки ті, хто двадцять п´ять років тому свідомо сприймав дійсність. Це якоюсь мірою подібне до технологічної революції, яка також почалась більш-менш тоді. Вчити молодих греко-католиків у Польщі, що чверть століття тому їхня Церква формально не існувала, це те саме, що сказати сьогодні підліткові, узалежненому від смартфона, що стаціонарний телефон у 1988 році був раритетним, дефіцитним добром. Абстракція.

{jcomments on}Коли влітку 1988 року ми на Ясній Горі у Ченстохові святкували Тисячоліття Хрещення Руси-України, присутні там нечисленні священики з підпільної ще тоді Церкви в Україні робили все, щоб не потрапити в об´єктиви камер і фотоапаратів, бо могло це призвести до деконспірації. Коли у червні 2013 Блаженніший Святослав паломничав від Перемишля до Гурова Ілавецького, публічне телебачення транслювало найважливіші моменти візиту, а кортеж Глави УГКЦ супроводила поліція і BOR, зупиняючи рух на перехрестях вулиць.

Хоч головною метою візиту Патріарха було відсвяткувати з Перемисько-Варшавською архієпархією УГКЦ 1025-ліття включення наших предків до родини християнських народів, то неминучим було домінування в інформаційному просторі відзначення не радісної, але трагічної події – Волинського злочину, який скоєно 70 років тому. Після закінчення всіх заходів можна підтвердити слушність сказаного Мирославом Мариновичем, що присутність Блаженнішого Святослава у Польщі, зокрема варшавська панахида, «відродила одну історичну особливість, пов’язану із греко-католицькими ієрархами». Ця особливість полягає в тому, що «у минулому і митрополит Адрей Шептицький, і патріарх Йосип Сліпий виступали на міжнародному рівні не лише як первоієрархи, а й як етнархи – особи, які, крім Церкви, представляють іще й увесь народ. Цього разу роль такого етнарха відіграв Патріарх Святослав». На жаль, 1025 років від хрещення Україна має відважного первоєрарха однієї з Церков-спадкоємиць Володимрового рішення, і позбавлена відповідального керівника держави, який за словами Ярослава Грицака, мав би бути у Луцьку поруч президента Коморовського «і за дипломатичними протоколами, і з моральних мотивів».

Стає моторошно, коли подумати, що візит Глави УГКЦ не відбувся, що не було панахиди і не підписано спільної декларації. Українсько-польські відносини зазнали б радикальної деградації. Історія доцінить і передбачливість єрархів, і мудрість президента Польщі.

Тим не менше стосунки між поляками і українцями проходять випробування. В Радимні, за сприяння місцевої влади проведено «реконструкцію» Волинської різні, а над Бугом, в реакції на інцидент в Луцьку і заяву місцевої ради з приводу трагічної річниці, скасовано польсько-українські інтеграційні заходи. У висловлюваннях війта гміни Мірче, який прийняв таке рішення, є зізнання, яке не може не тривожити: «мене критикували за надто велике заангажування в польсько-український діалог». Відомий люблінський археолог Анджей Коковський, коли в 70-х роках починав на Грубешівщині пошуки готських поселень, почув від колишнього командувача партизанського відділу, що може там «знаходити собі що завгодно, тільки не германців і українців». Годі думати про краще майбутнє між двома народами, якщо за геполітичними, надіємось – незворотніми, процесами не йде трансформація свідомості людей, не появляється розуміння, що діалог означає просто підтвердження рівних прав і гідності іншого.

Самозрозуміло, що Церкви-підписанти варшавської і попередніх декларацій, надіються, що щирі слова падуть на врожайну землю сердець і умів поляків та українців, і принесуть добрий плід. Щоб так сталося, зерно і землю треба зрошувати, очищувати і оберігати. Інакше справдяться слова молодого українського історика Андрія Портнова, котрий вважає, що пересічний українець, який бореться за виживання, не цікавиться історією, і хоч є «середовища, наприклад церковні, готові перепрошувати, кажучи „Прощаємо і просимо про прощення”» то ця формула «не завжди є адекватною», а жести символічними, значення яких він би не переоцінював.

Хай «символічний» стане тим, що «символ» означає в християнстві – спонукою до задуми, звершенням дії, завданням, яке треба виконати, і способом створення нової дійсності.

О. Богдан Панчак